Нормативно-правова база. Основні моменти
Основоположним нормативним актом, який встановлює державні гарантії щодо права на відпочинок, регламентує умови надання, тривалість та чітку процедуру оформлення відпусток для найманих працівників, є Закон України «Про відпустки» від 15.11.1996 № 504 (надалі — Закон про відпустки).
Кому гарантовано право на відпустку?
Згідно зі статтею 2 Закону про відпустки, це право є безумовним для всіх громадян, які виконують роботу на підставі офіційного трудового договору. Суб’єкт господарювання, з яким укладено такий договір, не впливає на обсяг прав: це може бути як юридична особа (підприємство, державна установа чи громадська організація), так і фізична особа — підприємець. Крім того, надання відпустки не залежить від галузі, у якій працює людина, чи форми власності компанії.
Відпустки для сумісників
Важливо розуміти, що сучасне законодавство про працю не встановлює жодних заборон чи обмежень щодо реалізації права на відпочинок особами, які працюють за сумісництвом.
- Статус найманої особи: Оскільки сумісник укладає повноцінний трудовий договір (хоча й на іншому підприємстві або за іншою посадою), він автоматично набуває статусу найманого працівника. Це дає йому законні підстави претендувати на щорічну відпустку зі збереженням заробітної плати.
- Неповний робочий час: Переважна більшість сумісників працює за графіком неповного робочого дня або тижня. Згідно з частиною 3 статті 56 КЗпП, такий режим роботи жодним чином не обмежує трудові права особи. Отже, кількість відпрацьованих годин протягом дня не впливає на тривалість щорічної основної відпустки — вона не може бути скорочена.
Важливе застереження щодо цивільно-правових угод
Слід чітко розмежовувати трудові відносини та співпрацю за договорами цивільно-правового характеру (ЦПХ). Оскільки право на оплачуваний відпочинок випливає виключно з трудового законодавства, особи, які виконують роботи чи надають послуги за договорами ЦПХ, не мають статусу працівників. Відповідно, на таку категорію осіб норми Закону про відпустки не поширюються, і право на відпустку у них не виникає.
Основна, додаткова відпустка
Особа, що працює за сумісництвом, має законне право на щорічну основну відпустку повною тривалістю (24 календарні дні) за кожною із займаних посад окремо. Чинне законодавство дозволяє працівникові за власним бажанням поєднати періоди відпочинку за основним місцем та за сумісництвом, при цьому обидві відпустки підлягають оплаті.
Важливо врахувати: одночасність відпусток не є обов’язковою умовою. Працівник вільний самостійно обирати графік: він може відпочивати за основною посадою, продовжуючи виконувати обов'язки за сумісництвом, або навпаки. Якщо ж відпустка за основним місцем є довшою, сумісник має право на отримання додаткових днів відпочинку без збереження зарплати (згідно з п. 14 ч. 1 ст. 25 Закону про відпустки), щоб зрівняти тривалість обох періодів.
За умови виконання встановлених законодавством вимог, сумісники нарівні з основним персоналом можуть претендувати на додаткові види відпочинку. Зокрема, стаття 19 Закону про відпустки гарантує працівникам-сумісникам, які мають дітей, право на відповідну додаткову оплачувану відпустку.
Також, згідно зі статтею 24 цього ж Закону, при звільненні або в інших передбачених випадках сумісники мають безумовне право на грошову компенсацію за всі не використані ними дні відпустки.
Щодо надання щорічних додаткових відпусток за особливий характер роботи або за працю у важких чи шкідливих умовах, слід пам’ятати про вимогу щодо фактичного часу зайнятості. Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 9 Закону про відпустки, право на такі пільги виникає лише тоді, коли працівник перебуває під впливом зазначених факторів не менше ніж 50% тривалості робочого дня, визначеного для конкретної посади чи виробництва.
